Гарбузик Михайло дочекався свою сім’ю.
Мене звати Анастасія, 32 роки, живемо з чоловіком вже 9 років разом. Любимо подорожувати, обожнюємо спорт: ровери, походи в гори, біг, сноубординг, лижі, зал. Але водночас любимо проводити час вдома, дивитись фільми, бавитись у настільні ігри та читати. Живемо за Львовом, для нас важливо свіже повітря та спокій, щоб відновитись для нових пригод.
Скільки себе пам‘ятаю у нас вдома завжди були тваринки. Коли мені було 3 рочки у нас з‘явились два кота, я їх обох назвала Філіп, чомусь любила це ім‘я. В 5 років татові подарували добермана дівчинку Вайду, яка прожила з нами 12 років. Були і папужка Аркаша, і хом‘як Фрося і тритони Маша і Даша, яких потім довелось випустити у природнє середовище. А також ще два кота Гуччі і Шанель. До котів мене тягнуло завжди, в дворі ми завжди рятували кошенят, годували дорослих, від чого я завжди мала лишаї:)
У чоловіка також котяча родина, було два котика Давид Маркович та Джон. Давид Маркович живий і до сьогодні.
Тому коли кіт з‘явиться у нашій новій родині було тільки питання часу.
Старший братик Горішок
Так і сталось, одного разу я приходжу додому, а в коридорі мене зустрічає 1,5 місячне кошеня. Я питаю чоловіка звідки він? Він відповідає, що мої подружки так зробили мені сюрприз і тепер у нас кіт. Чоловік знав, що я мріяла про рудого кота і щоб назвати його Гарбузик, але мала й ім‘я на «такі» випадки, і воно ідеально підійшло. Кошеня мало звичайне забарвлення, як більшість вуличних котів, коричневий у смужку і з білим комірцем. Я, звісно, засмутилась, але чоловік каже: “Ну це ж наш Горішок, як ти і хотіла.”
Характер у цього молодика був ще той, точно мав шкарлупу, як у горіха, непробиваємий. Все кусав, нападав, гасав по квартирі ніби джмілі в дупці. Йому зараз вже 6 рочків і нічогісінько не змінилось. Ми його одразу привчили гуляти на повідочку, і коли теплішає чоловік виходить з ним на подвір‘я. Горіх дуже люблена дитина, я кажу, що то наш первісток. Ми робили і фотосесії з ним і возимо його у наш будиночок в Карпатах, він там неймовірно щасливий. Бігає по поверхах, спить біля каміну, гуляє по подвір‘ю, навіть раз мав сутичку з місцевим котом.
Ми його неймовірно любимо, іноді навіть не знаю чи можна любити кота ще більше. Рудий кіт також залишився у мріях, і в кожному зустрічному рудасику я вбачала брата Горішку.
Волонтерство, як поклик серця.
Ми почали рятувати кошенят з вулиці, де бачили покинуте маля, брали до себе лікували і знаходили нову родину. Пізніше відловили усіх доррслих котів у себе в ЖК, близько 20, стерилізували і збудували їм котячі будиночки, щоб було де зимувати. Як бачите, коти завжди були у нашому серці.
Та час йшов, почалась війна, тисячі людей ринулись на захід України шукати прихисток, як і багато притулків почало переїзжати та перевозити своїх підопічних. В цей час я перевозила котів до Польщі, де ми їх передавали у притулки Франції та волонтери там на місці шукали їм родини. Ми також забезпечували кормом місцеві притулки та потребуючі родини.
Перща зустріч з Махасиком.
Оскільки тварин було дуже багато, у мене з’явилось бажання знову повернутись до пошуків братика для нашого Горіха. У цей час я натрапила на Cats for adoption Kyiv. Пам‘ятаю Віка кинула прохання про потреби притулку і про те, що можна собі взяти котика у них. Я побачила товстенького рудого в сторіз Руді (здається) і подумала а раптом це він, наш. Ми приїхали у притулок, і виявилось, що Руді переддень забрали, і тут ми помітили Михайлик і Рижулю. Але нам сказали, що в них є якийсь вірус. Імунодефіцит чи лейкоз, не пам’ятаю, який може передатись іншому коту і треба нашому Горіху здати аналіз на ці показники, щоб знати чи є небезпека. І тут ми позадкували, бо коли Горіх їздить у клініку, до нього лікарі і медсестри сідають у машину і роблять всі процедури, бо коли він заходить у клініку стає дуже агресивним, всіх б‘є та ричить.
Одного разу його тримало три медбрати і він їх пошматував. Тому про те, що треба взяти кров з вени і мови не йшло, єдиний варіант зробити це під наркозом, що ми не хотіли робити. Тож ми поки процес усиновлення поставили на паузу.
Я продовжувала їздити у цей притулок і допомагати з кормом, і кожного разу Михасик виходив до мене привітатись. Ми постійно були із Вікою на зв‘язку, і коли одного разу я привезла чергову порцію корму, виховательки при мені дістали паштетик і поклали на диван, на якому сиділо 8 котів і Михась у тому числі. Всі накинулись на ласощі, а Михася відганяли лапками, не підпускаючи його до смакоти, а він так просився поласувати.
Остаточне рішення.
У цей момент щось у моєму серці цокнуло і мені його стало так шкода, так захотілось його приголубити і показати, що існує любов і піклування. Я в ту ж секунду, гладячи Михайла, набрала чоловіка і сказала що ми його беремо і мужньо пройдемо все, що нас чекає. Написала про це Віці, вона попередила, що це дуже боязкий кіт, і може бути важко. Але мене було не спинити і ми почали готувати Горіха до аналізу. Не буду казати як це було, але нам вдалось взяти кров у Горіха, пізніше дівчатка зробили аналіз Михасю і обидва були негативні. І це означало, що Михась скоро буде вдома.
З того, що нам про нього розказали, це те, що він народився у підвалі і єдиний вижив у мами, пізніше потрапив у притулок і все життя жив там. Одного разу його навіть забрала одна сім‘я, але потім повернули, коли я це почула я ще більше захотіла показати цьому малюку, що любов існує і зовсім скоро він це відчує.
Нам було дуже важливо, що братик Горішку був йому однолітком, і щоб в них були більше менш спільні вікові інтереси, так і вийшло – Михасю 6 рочків. Все складалось ідеально.
Варто також зазначити, що Горіх дуже залюблений і коли у нас декілька днів жили котики з вулиці, то це були страшні образи. Тож ми почали вивчати інформацію, як найкраще подружити двох дорослих котів: дивились відео, читали статті, цікавились досвідом інших. Паралельно закуповували все для Михася (мисочки, іграшки, туалетик, замовили велике дерево лазанку).
Нарешті вдома.
У день “Х” Михасик, а по паспорту Гарбузик Михайло, оселився у нас. В перші дні він був дуже боязким, нічого не їв, не пив, але через два дні, коли я зайшла до нього у кімнатку він на декілька хвилин так розмурчився, показав животик, тіскався і катулявся, немов кажучи: «Дивись, я насправді такий, просто дай мені трошки часу і я розкриюсь».
У нас був розроблений план, як має проходити знайомство котів і як Гарбузику звикнути до нового місця. Перші два місяці Г. жив в окремій кімнаті, вдень ми сиділи з ним, бо в цій кімнаті працює чоловік. Через декілька тижнів я почала випускати Г. познайомитись з квартирою і запахами, поки Горіх був на ранковій прогулянці з чоловіком. Пізніше ми до дати знайомства на кілька хвилин, запускали Горіха до Гарбузика. З часом тривалість цих зустрічей збільшувалась. На третій місяць Гарбузьо цілий день ходив по квартирі, а на ніч йшов спати у свою кімнату. І на 4 місяць усі обмеження були зняті.
Горішок і Гарбузик Михайло.
Звісно не обійшлось без обід зі сторони Горішка, він не завжди в захваті від іншого кота вдома. Але зараз, у травні буде рік як Михась з нами, вони вже можуть спати на одному ліжку, бігають один за одним, Горіх любить десь причаїтись і напасти на Михася, Михась в свою чергу може нормально зарядити Горіху, що крик стоїть на всю квартиру.
Михась ще трошки боязкий, лякається гучних звуків, або коли приходять друзі, він ховається у спальні. Але все одно це абсолютно інший кіт порівнюючи з тим першим днем. Він дуже до мене прив‘язався, ми його називаємо «матусин». Постійно ходить за мною, спить на мені, любить бути на ручках, цілуватись, із задоволенням дозволяє мити йому дупку (так, із цим у нас проблеми:)), мурчить і лицькає обличчя. В нього зараз етап кошеняти, він дуже любить бавитись, певно це все нове для нього, усілякі м‘ячики, мишки, шнурочки, це його улюблене.
Як воно бути домашнім котом, пан Гарбузик Михайло?
Ми вже стільки йому придумали імен: булка з кремом, цинамончик, згущеночка, круасанчик. Він такий смачний товстун, що не можливо пройти повз і не потіскати його. Мені навіть здається, що він трошки схуд. Звичайно, інстинкти «крадія»: таке прізвисько він здобув у притулку, бо постійно крав корм у пакетиках і ніс у свою схованку, не зникли.
Михась і досі все краде, з тарілок або волонтерський корм. З смішного: коли я печу пиріг, то лишаю маленьку шпаринку у духовці на провітрювання, Михась тишком-нишком чекає поки вистигне духовка, відкриває дверцята духовки, залазить у середину і їсть те, що там зготовано. А на ранок я знаходжу пиріг весь у ямках. Ну і як його не любити 🙂 ?
Ми дуже любимо дресирувати котів. Михась вже знає одну команду, це коли ти тримаєш смаколик у руці, кажеш «Ап», він встає на задні лапки. Він дуже розумний, знає, що коли до нього говориш Гарбузьо це час люлятись в обіймах і біжить з іншої кімнати, коли Михась – значить щось начудив.
Таке враження, що він був із нами усе життя, не уявляю як би ми зараз були, якби тоді у квітні, у самий розпал війни не взяли це чудо до себе.
Так ми проходили співбесіду у вайбері з Вікою, але це було досить швидко, бо ми і до того багато комунікували. Я тільки підтримую такі перевірки, бо сама прилаштовувала кошенят, і у мене це також виглядає, скоріш як допит. Бо кожне створіння з яким ти маєш контакт, назавжди лишається у твоєму серці і ти прагнеш знайти тільки найкращих батьків для нього. Також від себе намагаюсь Віці розказувати про наші успіхи та надсилати нову порцію фотографій Михайлика.
Піклування у деталях.
Наші малюки їдять Carnilove.
Михась вже був на контрольному огляді у лікаря. Зробили узд, почистили зубки, зробили вакцини, взяли аналізи крові і з оченят мазки, поставили чіп. Хлопець здоровий.
Ми зазвичай подорожуємо на короткі періоди, буває звісно і 10-14 днів. Але в любому випадку до нас приїжджають батьки раз на день і сидять із малюками, прибирають, годують, бавляться і так до наступного дня.
Вірю, що вони сумують у цей час, але та мить, коли ми повертаємось додому і обнімаємось із пацючками перекриває усе.
Ми завжди були прихильниками урятувати того у кого меньше шансів і подарувати щасливе життя, ніж купити породисте кошеня. Ми любимо усіх, і разом з тим нам подобається популяризувати те, що зовнішній вигляд не завжди той шлях, який ти шукаєш.
Ті тваринки у притулку, вони люблять тебе такою правдивою любовью, що не передати словами.
Взяти Михася до прикладу, ми досі дивуємось, як такий красень і богатир міг народитись у підвалі і потім прожити 6 років у притулку. Він готовий віддати всього себе тільки б полежати десь поруч біля тебе і щоб його чухали, він такий ніжний хлопчик. Іноді мені здається, що там справжня свідомість людини всередині. І те, як він з часом розкривається і показує себе справжнього, те, як він вчиться тобі довіряти – вартує всіх тих місяців терпіння.
До того щоб взяти тваринку з притулку треба насамперед відкинути емоції, і на холодний розум зрозуміти, чи можеш ти собі це дозволити. Обміркувати усі витрати не тільки з матеріальної сторони, а також витрати по часу. Час на адаптацію та увагу тваринці щодня, адже по суті ви берете дитину і несете за неї відповідальність.
Відповідальність за її здоров‘я, благополуччя, розвиток, врахування її інтересів і побажань.
Це дуже не просто рішення, і до нього треба бути підготовленим.
