Усім привіт. Мене звати Лідія. Живу у Польщі, переїхала сюди із родиною 5 років тому. Моя сім’я – це чоловік Руслан, донечка Дзвінка, син Любомир, і двоє котів – Ельза і Олюсь. Ельзу ми взяли у знайомих, які, як то класично, не мали змоги у себе її далі тримати, а Олюся – із притулку Сіріус. Як і чому це сталося, розповім пізніше, бо все за порядком.

Любов до котиків з дитинства.

Моя любов до котів, звісно, з дитинства. Завжди, навіть всупереч волі батьків, тягнула до дому безпритульних кошенят. Пригадую, як колись ми, діти, організували у своєму дворі щось на кшталт мініпритулку. Безпритульних котів у дворах завжди було багато, сусіди їх підгодовували та й усе. Якась кішка привела кошенят. І ми тоді все літо опікувалися цією котячою родиною. Залучали всіх, кого могли, вели пропаганду, щоб нам допомагали. Дорослі зробили для них хатинки, як то кажуть, із того, що було. Ми регулярно носили їжу, воду, бавилися з ними. Як могли оберігали від собак та лиходіїв. Це усе, що ми тоді могли зробити…

Тоді ж ніхто ще й гадки не мав про якісь котячі щеплення, стерилізацію, правильне харчування чи іграшки… Ми просто хотіли допомагати хвостикам вижити, з усією своєю щирістю і дитячою наївністю. Ну і звісно, ми просили батьків, переконували, щоб взяти по одному кошеняті собі додому. І багатьом це вдалося! Так у нас і з’явився Кузя. Чорно-білий, звичайний котик, маленький клубочок, якому я віддавала всю свою дитячу любов. Потім були й інші коти, звісно. Одного, наприклад,  подружка подарувала на іменини, іншого знову відібрала десь від лихої долі.

Одного кота навіть привезла з відпочинку з Криму. Не могла пройти повз, це був старий чорний кіт, такий збідований, що в мене серце краялося. Вічно голодний, їв усе що давали.  Купила тоді кошик, сіла у потяг і поїхала з ним до дому, до Львова. Кіт мужньо пережив поїздку і прожив у нас ще декілька щасливих років, у ситості і теплі.

Ніщо не завадить бути котобатьками.

Із переїздом до Польщі моє відношення до хвостиків не змінилося. Ми мріяли,  що візьмемо котика, і діти дуже хотіли. Але не змогли це зробити відразу. Спочатку треба було отримати своє власне житло. Бо господар квартири, яку ми винаймали, був проти будь-яких тварин у хаті. Мене це обурювало трохи. Мені хотілося хвостика! До нас влітку часто приходили погостювати сусідські коти, два братики близнюки, чорно білі вусаті красені. Стрибали на підвіконня (ми жили на першому поверсі), гуляли по квартирі і потім утікали через вікно назад. Такі коти у Польщі називаються “вольножийонцe”, тобто ті, що на самовигулі. На жаль, досить багато господарів таке практикують…

Коли ми переїжджали вже на свою квартиру і пакували речі, я жартувала з чоловіком,  що заберу з собою ще й одного з цих сусідських котиків. Але звісно, цього не сталося. Чужих котів ми не крадемо. Ми вирішили взяти кота із притулку. Але все не було так просто, як ми собі уявляли.

Польські правила усиновлення котиків.

У Польщі до адопції, тобто усиновлення, так би мовити, тварин, ставляться досить серйозно. Потрібно пройти співбесіду, заповнити документи, довести, що маєш хороші умови для утримання тварини, сітки на балконах і так далі. Але головне – це мати своє власне житло. Бо відомо, що ті, хто орендують, часто залишають усиновлених тварин напризволяще, або віддають назад у притулок. Тому польські волонтери, „набивши шишки” на тому, вельми неохоче віддають тварин приїжджим, особливо з України, Росії як це не прикро.

Наші люди відзначилися в поганому світлі у цьому випадку. Це я одразу зрозуміла, коли задзвонила у кілька притулків, пробуючи взяти якогось котика до себе в сім’ю. І одразу відчула до себе упереджене ставлення. Навіть моє запевнення, що я маю власне житло, не справляло належного враження. Але дуже скоро у нас з’явилось кошеня, Ельза. Як я і писала вище, одна українська сім’я прихистила кошеня з вулиці, але довго тримати у себе не могла, бо господар квартири був проти. І щоб не викидати на вулицю, вони написали оголошення у Фейсбук; я це вчасно побачила і ми дуже втішилися можливості отримати котика, без зайвих питань і папірців. Ельзочку ми одразу відвели до ветклініки, зробили необхідні щеплення, а по досягненню відповідного віку, простерилізували.

Знайомство з Олюсею.

І от настала черга розповісти про другого котика, Олюся. Якось я гортала стрічку ФБ (а на той час я вже була підписана на багато волонтерських груп, як з України так і з Польщі) і мене сильно зачепив один жалісливий пост про кішечку, що живе у тісній кліточці, дуже проситься на ручки і дуже плаче, коли її хочуть посадити назад. Я навіть не роздивилася кицю як слід, бо то було звичайне, любительське фото. Я одразу стала писати авторці посту. Це була волонтерка притулку ,,Сіріус” Наталя. Вона швидко відписала мені, дуже здивувалася і водночас зраділа, що я готова забрати кішечку так далеко. Я запевнила, що маю всі умови для життя, що маю вже одну кішку вдома і що ця кішка з посту мені дуже припала до душі, і я просто мушу визволити її з цієї клітки. От і закрутилося це колесо.

Процес адопції був трохи ускладнений виконанням усіх необхідних процедур, зробленням відповідних щеплень, звісно це вимагало часу. Я оплатила всі витрати і стала чекати, коли мені котика привезуть. Все ускладнювалося ще й тією ковідною ситуацією. Але ми всі вдома дуже чекали на нову кішечку; я розповіла домашнім, що в нашої Ельзи буде скоро нова подружка – Аліса. Чомусь саме таке ім’я мені захотілося дати цій новій киці.

Аліса чи Олесь?

Але стався кумедний випадок. Якось Наталя подзвонила і каже, що то не кицька, а виявляється, кіт. І чи це не вплине на наш вибір. Я чесно кажучи, навіть не здивувалася, мені було все рівно. Я їй кажу, що хочу цього котика, мені зовсім не важливо це він чи вона. Хіба, кажу, то мала бути Аліса, а тепер якесь інше ім’я будемо вигадувати. А Наталя каже, ну була Аліса, а стане Олесь. І знаєте, ми так і залишили. Нам дуже сподобалася нова кличка, і тепер не уявляю іншого імені для нашого улюбленця. Правда, ми кличемо його Олюсь)).

Потім ми познайомилися з Катею Гордієнко і вона розповіла, які приготування до від’їзду проводяться і як все буде відбуватися. Ми весь час були з цими дівчатами в контакті. І знаєте, було таке миле і приємне відчуття від спілкування з ними, от не до порівняння з польськими волонтерами. Мені то було дуже тепло від тої думки, що ми всі приймаємо участь у врятуванні цього котика, що він їде з цієї клітки у нове, краще життя.

Нарешті домашній котик.

Вся процедура оформлення і переправки за кордон тривала десь три місяці. І от Олюсь уже в нас вдома! І той момент, коли його дістали наляканого з переноски, то цього м’яу, я не забуду ніколи! Він бідний так вчепився кігтем мені в шию, досі маю слід!)) Але все було дійсно так, як і писали дівчата в пості – як візьмеш його на ручки, то він більше не відпускає. Так муркоче, цьомає, обіймає – я такого ще не бачила. Дуже ніжний люблячий котик. Дуже. Надзвичайно любить ласку, любить щоб цого пестили, гладили, любить і вимагає уваги.

Знайомство з кішкою Ельзою.

Знайомство з Ельзою. Ну звісно, вона трохи шипіла, не пускала до себе. На правах хазяйки. Але він згодом її швидко приборкав. Він же ж мужик)) Дуже гарно бавляться разом. Гонки по квартирі влаштовують, куди ж без цього. Перевертають все, що є на шляху. Деколи чубляться так, що пух летить. А потім гарненько сплять собі клубочком, вилизують одне одного. Спостерігати за цим одна милота.

Чи тішуся я тим, що взяла саме цього котика? Безумовно. Я не ставила за мету обирати по красоті, чи характеру. Я ж обирала буквально наосліп. Ніби тицьнувши пальцем в небо, а точніше, в екран телефону. Так склалися зірки в цей день для Олюся і я неймовірно цим тішуся і пишаюся. Так, пишаюся. Бо ми замість того, щоб купувати за немалі гроші породистого кота, взяли звичайного простенького з притулку. Дали шанс безпритульній тваринці. Задіяли багато людей для його перевезення, ресурсів. Не побоялися, що нам підсунуть хвору тварину чи ще щось. Навпаки, повністю довіряли дівчатам волонтерам. Вони зробили все на чудовому рівні. Документи, щеплення, перевезення все організовано й гарно.

Чи брати кота з притулку?

Тому я сто разів пораджу усім, хто задумується над тим чи брати котика з притулку – однозначно брати. І я не підтримую купівлю дорогих породистих котів, за шалені гроші, просто зневажаю це і говорю це щиро. Я краще ці гроші віддам на волонтерство, підтримку притулків. Це стосується й гаджетів чи аксесуарів для тварин. Я не вважаю, що це необхідно. Мої коти бавляться звичайними іграшками, які знаходять собі удома, клубочками, фантиками, самі собою)) обожнюють залазити в коробки. Також у нас є двоє живих мишенят у кліточці, то для котів це окрема розвага  спостерігати за ними.

Щодо їжі. Годую поперемінно “натуралкою” і котячим кормом. Корм купую сухий і мокрий. Ельза любить їсти усе, а от Олюсь вибагливий. Обожнює мокрий корм, особливо виїдати спершу рідку, желеподібну масу. А потім все решту. Натуральне м’ясо не дуже їсть, а більше ним бавиться. Коли відварю курячі шлунки, чи грудинку, покраю на шматочки і розкину їм у мисочки, то Ельза все мотлошить одразу, а Олюсь підійде, лапою витягне шматочок з миски, і давай ним бавитися, ганяє по всій хаті. Гарчить, сичить на нього, уявляє що то якась здобич. Ельза за той час зїдає свою порцію і приступає до миски Олюся. Поки він набавиться, його миска уже порожня. І так постійно.

Любов помітна у дрібницях.

З цікавих звичок – він нас постійно будить. Лізе зранку на голову і починає муркати, цьомати вуха, очі, усіляко привертати до себе увагу. Як це не допомагає, то за пальці покусує навіть! І таки домагається свого, щоб дали йому сніданок. Зазвичай, чоловік встає годувати, ще сам сонний)). Ми пробували закривати двері на ніч у спальню, але це не допомагало, а навіть гірше. Олюсь так дряпав двері, що неможливо було спати. Тому вирішили звечора насипати сухого корму. І Олюсь став довше спати, чекати, поки ми не встанемо.

А як він біжить до мисочки, аж хвіст трубою! І неодмінно мурчить. Завжди. Щоб не робив, завжди прийде і мурчить. Дуже любить так розмовляти, ніжності у ньому аж за край. Я такого ніжного й ласкавого котика ще не мала.
Гуляємо ми влітку на повідку. На самовигул я не пускаю в жодному разі. А ще дуже любить сидіти в мене на руках, вірніше, на шиї. Обніме лапками і вмоститься так собі зручно а я його ношу по дворі, так і прогулюємося. Сусідка якось побачила і каже що то в тебе за комір такий))) А він так чемно сидить, притулившись, і тільки роззирається довкола.

А зимою всі наші прогулянки – то підвіконник. Посідають двоє і дивляться на двір.

Про документи які готували для перетину кордону. Цим усім займалися дівчата. Я лише оплатила послуги, і повністю довірилася. Знаю, що готували обов’язково паспорт тварини, туди вписали інформацію про щеплення, одне загальне і обов’язкове від сказу. Зробили чіпування, проглистовку. Про все це і написано в документах. Я звісно, пішла з цим всім до ветеринаря у Польщі, вони оглянули і котика і документи і сказали що все в порядку, виконано правильно і професійно. Записали нас на свій облік і ми маємо прийти за рік, на нові щеплення.

Беріть котиків з притулку.

Загалом до тварин у Польщі ставляться дуже відповідально. Багато є тих, хто бере тваринку у притулку. Це дуже заохочується, популяризується. Хоча більше беруть собак. Не знаю чому, якась мода така. Практично кожна сім’я має одну чи кілька собак. Котиків теж беруть, але менше. Але котики з притулків уже прочіповані, щеплені, прокастровані. Це все за кошт міста, і волонтерських організацій. Звісно що люди, беручи тваринок, залишають притулкам якісь символічні кошти. І дуже часто проводяться волонтерські акцїі на підтримку притулків, збірки грошей, кормів, інших необхідних речей. Загалом ситуація з безпритульними тваринами трішки краща, ніж в Україні. У місті, де я живу, важко побачити безпритульного пса чи кота. А якщо такі й з’являються, то  їх обов’яково потім оформляють у притулки. Ну, а з притулку вже можна взяти тваринку собі, але як я писала вище це все дуже суворий відбір і фейс контроль).