Незламні з Гуляйполя

Через війну кількість безпритульних тварин збільшилось на 60% (дані з сайту life.pravda). На жаль, дуже багато людей тікаючи від війни, залишили своїх тварин просто неба. Більшість таких ситуації стаються в зонах активних бойових дій, прифронтових зонах. Не всі волонтерські організації можуть туди потрапити, але більшість намагаються передавати, хоча б сухий корм, щоб, якось підтримати кинутих тварин.

Але не дивлячись на хаос сьогодення, в гарячих точках України, залишаються, по-справжньому НЕЗЛАМНІ українці, які тримають оборону людяності зі словами: “Хто як не ми?”. Історією про таких людей, Cats for adoption Kyiv хоче поділитися. Це історія, батьків Олени Март, які зараз залишаються вдома, в місті Гуляйполе, Запорізької області. Це місто заходиться на лінії фронту і кожного дня потерпає від обстрілів. З батьками Олени, не має можливості поспілкуватися особисто, через поганий зв’язок та скромність, тому я попросила її розповісти про ситуацію в Гуляйполі, та те як її батьки та інші незламні рятують пухнастиків.

– Почнемо з невеличкої розповіді про тебе. Розкажи, чим займаєшся. Розкажи про свого котика із суворим поглядом.

Мене звати Олена, я портретний та сімейний фотограф. Котик у нас з‘явився в кінці 2015 року. Ми зайшли в зоомагазин купити зоофобусів для павука. Тоді у нас жив птахоїд на ім’я Фреді. Мій чоловік побачив котика, який зразу ж почав тертись об нього, запитався, що за котик, у відповідь почув історію, як його підкинули в магазин і вже 2 тижні він у них живе. Сказали, що шукають йому домівку і віддадуть з умовою обов’язкової стерилізації. Саня не довго думаючи, забрав котика, якого ми назвали Маркус. Йому було вже приблизно 9-10 міс. Якийсь час він точно жив на вулиці, бо було багато бліх та лишаїв, які спочатку не замітили, тому, в результаті, були і самі всі в лишаях.

– Як котик адаптувався до немовля? (Олена нещодавно народила)

Він може підходити тільки, коли вона спить, але поряд не лягає. Загалом, ще боїться і не проявляє активності щодо дитини. Мабуть трохи ревнує, бо до мене не дуже підходить, лише до Сані.

– Як ти почуваєш взагалі себе, у комплексі усіх цих подій? Народження малечі, війна та у всьому цьому ще твої батьки на лінії вогню.

Мабуть вагітність і материнство мене спасли від проблем із тривожністю через всі ці події, бо я достатньо спокійно все сприймаю. Гормони, мабуть, вирішили мене оберігати. Інколи, звичайно, накриває ситуація із батьками, бо ми достатньо дружні і близькі, а зараз вже не бачились рівно рік і те, що вони в постійній небезпеці, мене дуже непокоїть. Я сконцентрована на маленькій, тому немає часу переживати через війну, як би це егоїстично не звучало, але я маю зберегти їй життя та здоров’я, тому маю бути, в перше чергу, спокійна і зосереджена.

– Розкажи чому батьки вирішили залишитись в Гуляйполі? Навіть після прильотів у двір до вашої бабулі (наскільки я пам’ятаю).

Прильоти там всюди. І їм прилітало. Декілька разів в день прилітало. Чесно? Я  не знаю, чому вони там залишаються. Я і вмовляла, і намагалась брати ситуацію в свої руки, і маніпулювала, і що тільки не було, щоб вони просто поїхали. Причин називалось безліч, але, більш за все, це страх бути не корисним. Це я так думаю. Справа у тому, що моя мама дуже любить допомагати. Так було завжди, скільки себе пам’ятаю. Їй нічого за це не треба, просто вона бачить в цьому свою місію. Типу, якщо я можу – я допомагаю. Бувало, що люди сідали на голову звичайно, але тоді вступалась я, або тато і достукувались до мами, що це вже занадто. Ми звикли, що мама така, тому просто допомагаємо їй, щоб було трохи легше.

Думаю, якби вони виїхали до мене сюди, то відчували б дуже сильну провину перед тими, хто залишився. Бо вони ж могли допомогти, а при цьому відсиджуються в безпеці. Тому, сталось так, що мама з татом допомагають цивільним, які залишились у місті. Треба ще уточнити, що мама в минулому медик і ще з початком війни у 2014 році, вона мені прямим текстом сказала: “Якщо фронт дійде до Гуляйполя, залишусь і буду допомагати, бо медики військовозобов’язані.”

– З чого почалась зооволонтерська робота, твоїх батьків? Як так сталось, що вони стали годувальниками багатьох хвостатих міста?

Це почалось раніше повномасштабного вторгнення і, важливо уточнити, що тваринам допомагають і допомагали раніше не тільки мої батьки, а багато місцевих.

Справа у тому, що в Гуляйполі немає нормального ветеринара. Тобто, стерилізацію тваринам немає кому зробити. Інколи приїжджає дівчина ветеринар і тоді робить операції, але це достатньо рідко і не всі можуть собі це дозволити фінансово. В результаті місто переповнене бездомними тваринами, як і котиками, так і песиками. Плюс, майже у кожного в дворі є пес і кіт, бо в приватних будинках пес – охоронець, кіт – ловець мишей.

До 24 лютого у моїх батьків жило 6 киць, які підкидували маленькими і 1 котик. Та і взагалі, не пам’ятаю ніколи періода, щоб у нас не жили коти та песики. Батьки просто люблять тварин і мене цьому навчили.

По різним районам є місця, де тварини завжди кучкувались і всі їх підгодовували.

Після того, як місцевим жителям довелось покинути домівки, їм, нажаль, довелось і залишити своїх котиків та песиків. Я ні в якому разі, нікого не виню за такий вибір, бо, як мініму, на початку евакуації, або не брали із тваринами в автобус, або ставили такі ціни за перевозку, що, нажаль, далеко не всі можуть оплатити. Ось так до звичайних кількостей безхатніх тварин, додались ще десятки залишених і батьки просто кормлять всіх, хто прийшов і кучкуються по тих місцях, де і раніше. Так роблять всі місцеві жителі, у кого є можливість годувати тварин. Тобто, це не в новинку, просто кількості збільшились в рази.

– Як часто ти з ними спілкуєшся?

Кожного дня, якщо є зв’язок.

– Як взагалі розвивалась ситуація в Гуляйполі з самого початку війни і до тепер? (звичайно це питання, з тонкою гранью, якщо не можеш про це говорити, то хоча б в загальних очерках).

2.03.2022 наступ прийшов в Гуляйполе і на нашому містечку лінія фронту зупинилась. З цього часу, в місті/біля міста/за містом кожного дня точаться бої. З того ж часу не стало світла та води. Трошки згодом, не стало і газу. Тобто, коротко, вже 10 місяців немає світла, води і газу і кожного дня обстріли.

– Коли почали приходити котики і собаки до твоїх батьків, у двір? Яка історія?

Буквально зразу ж. Спочатку мама сказала, що у них тепер 15 котиків і я тоді, пам’ятаю, ще здивувалась. Зараз їх близько 30 тільки в будинку і навколо будинку батьків. Плюс, 8 собачок, які стабільно декілька разів в день приходять їсти.
 

– За які кошти батьки годують тварин?

Спочатку лише за свої. Потім включилась я, поки була можливість активно працювати у вагітність. 20% з будь-якого доходу, переводила мамі. Також у бабусі і дідуся є пенсія, яка частково також йшла на тварин. Мама каже, що в них багато консервацї та допомоги гуманітарної, тому на їжу майже не витрачають нічого. Комуналку не платять, бо нема за що платити. Бізнес повністю зруйновано обстрілами, в них була мережа кабельного телебачення. Тому, поки були збереження, поки витрачали самі. Я в будь-якому випадку буду допомагати фінансово на тварин, бо мінімальні підробітки все ще залишились, хоч я і з малям, тому тварин ніколи не залишим на голодну смерть. Пізніше почали люди допомагати з усього світу, бо я освітила цю історію в інстаграмі.

– Я знаю, що ти організовувала збори коштів і перераховувала їх батькам. Як аудиторія реагувала на збори коштів? Пропонували додаткову допомогу?

Все почалось із того, що я в сторіс показала, що там купа тварин. Чесно кажучи, не мала зовсім на меті збирати кошти, просто ділилась ситуацією і шукала власників тих чи інших явно породистих тварин по місцевим групам в телеграм. Мені почали писати люди самі, питали, куди можна скинути на тварин. Я спочатку відмовляла, пояснювала, що тваринам достатньо. Але все одно багато хто хотів допомогти, тому створила рахунок в банку, але завжди наголошую, що це не обов’язковий і не терміновий збір, тільки якщо є бажання і можливість допомогти. Включались також волонтери і декілька разів привозили їжу. Весь цей корм, батьки також роздають всім, хто просить із інакших районів. Бо, як мінімум, у людей немає можливості виїхати і купити корм в найближче поселення із цивілізацією, а у моїх батьків є і вони їздять час від часу. 

– Що зараз найскладніше для людей які все ж таки залишилися в Гуляйполі? Як вони справляються?

Найскладніше – це обстріли. Батьки кажуть, що вже до всього звикли, тільки б закінчились постійні обстріли. Через це руйнування, гинуть люди і дуже гинуть тварини. Часто приходять поранені тварини, або контужені (це не точно, бо звичайно, ніякої діагностики і лікарського висновку ніхто зробити не може, але дуже на то схоже).

– Це нереальна сила волі будучи, майже на ліній фронту, під обстрілами і залишатися справді, людьми, з почуттями турботи, піклування. Оце справді я називаю НЕЗЛАМНІ!

Можливо, проте вони про себе так не говорять. Просто роблять, як і завжди, бо якщо ти можеш допомогти, ти маєш це зробити. І, наголошую, це стосується не тільки моїх батьків. В місті близько 4000 людей, по словам голови громади, які залишились і кожен один одному та іншим старається допомогти. Так каже мама, як воно насправді, я не знаю. Мене не пускає чоловік туди поїхати, бо майже весь час була вагітна, а тепер із дитиною, мене ніхто і в місто не пустить.

Щиро вдячні Олені за те, що знайшла для нас час та розповіла історію НЕЗЛАМНИХ з Гуляйполя, сподіваємось, що ця історія допоможе людям не опускати руки і боротися, як можна за життя та за перемогу.
Бажаємо скорішої зустрічі Олені та її батькам❤️

П.С. важко бути безємоційною, коли перечитую це інтерв’ю, весь час сльози на очі навертають. (слово автора)